Хати, покинуті господарями, пороззявляли роти розчинених сінешніх дверей, наче діти, що німо просять їсти… Прошите пострілами скло віддзеркалює чорне від вибухів небо. Ідеш ти…
Високе чоло, розрізане рубцем і трьома глибоко посадженими зморшками, прикрашають вигорілі на сонці брови,що спустились крайками, мов стомлені орлині крила. Очі… дзеркало страждань і сумнівів твоєї стомленої пострілами душі… В них засіла скорбота за полеглими в боях побратимами, рішучість, з якою ти ринувся в бій, вогник, що не дає тобі опустити руки… Що бачили ті очі? Смерть, стрілянину, небо, затягнуте чорними хризантемами вибухів. Ті очі, що читали дитячі листи, і іскри від них доходили до кожної клітинки твого тіла. Той вогненний погляд легко змінюється на сповнений соняшниковою радістю, коли ти згадуєш про неціловану ще донечку, кохану дружину, що молиться за тебе щодня… Та все ж на дні твого погляду – сум зраненого птаха… Сум за Україну! В куточках виразних блакитних очей, мов тихе проміння забутої радості, збіглися гострі зморщечки. З-під каски виглядають вуха, які щодня чули дикі звуки пострілів. Гострий ніс надає виразу твого обличчя якоїсь таємничості… Уже декілька тижнів не голені щоки переходять в тонкі, обвітрені губи. Мужні, широкі плечі, що вже більше, ніж півроку носили солдатську форму. Сильні руки з невимовною гордістю носили українську нашивку. Широкі долоні, що звикли до автомата, водночас мріяли трилати золотоволосу донечку… Такі сильні і ніжні… Бронежилет, куплений волонтерами захищає тебе від куль і снарядів… Він закриває ще й твою душу, визолочену маленькою тихою радістю, що ти зміг зустріти цей ранок, повний задумів і нових надій… За твоїми чобітьми чіпляються шматки болота, і здається, що вся вулиця, розбита снарядами, тягнеться за тобою
Ти підеш і загорнешся в присмерк… А тобі у слід дивитимуться повні подяки села, схожі на старовинну, розбиту кахлю.