Закульбаблене мереживо світанку ще тепло пахне медами…Ранок лише розпускає крила-тумани… За вікном дощикує… Краплі стікають золотавими сльозами осені по моїй шибці… Грають холодний джаз. Сонце, зійшовши з багряного листка клена, що вишитий ніжним бісером дощу, грається з краплею, мов з крихітним, ніжним живим створінням… Вона ще сподівається зустріти оркестри весни, пнутися у шибки разом із пахощами бузку, стати перлиною на кульбабці, сяяти на сонячній павутині…
Та вона тікає… Падає донизу, наче не може більше жити… Ніби на її плечі от-от впаде тяжкий, буремний час… Чи то вона не хоче самотньо боротися проти вітру, який шарпає за волосся навіть сиві осінні ночі. У неї зламані крила… Немає більше сили тут триматися. Вона очікувала на підтримку, і невпинно котилась вниз.
Лише ніжний, обережний поцілунок зачорнобривленого променя її зупинив. Він висушив шибку і забрав краплю на небеса, до янголів, які не могли спуститись до землі. Це ж бо табу за їхню вічну святість… Але ця сльоза була чиста, гідна ангелів, возвеличена променем… Після тяжкої осені на холодній шибці її чекає весна.
А що, як та крапля – то моя,засіяна сокирками Україна? Вона так само котиться донизу, так само снить любов’ю, їй так само важко!тоді промінь – наш народ, що не дає Вкраїні розбитись, що любить її,що готовий захищати свою землю до останньої краплі крові, і разом з нею сподівається на вкриту яблуневою піною весну…Моя нація довела, що любить її, не давши загинути під чужим ярмом! Ми єдина надія України, волошковий квіт нації! Промінь добра і миру!
Тож донесімо нашу Украйну, возвеличмо її аж до Бога! Даймо їй шанс на мирну весну!