«Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…» і… зморена та вже давно сонна дівчинка хилитається на кухонному стільці. Потім стільчик похитнеться не так, як треба, на очах блиснуть сльози, але того вірша вона вже не забуде ніколи.
Саме таким викарбувався у моїй пам'яті перший спогад про «Кобзар». Тоді мені було близько чотирьох років, моя тітка працювала в музеї «Кобзаря» і просто не могла відмовити на моє ниття та нескінченні прохання взяти мене з собою на роботу. Мене, в червоній, як макова пелюстка кофтині, ставили поруч з екскурсоводом, і яке ж було здивування оточуючих, коли я,маленька дівчинка, задерши носа, заводила своє «Реве та стогне Дніпр широкий…». Думаю, я ніколи не забуду тих широких від розгубленості очей відвідувачів.
Час силоміць тягнув мене за собою, обіцяючи, що далі буде ще цікавіше, і я, як і всі інші вірила і вірно крокувала за ним. Час навчав мене вдивлятися більш пристально, розуміти глибше та вслухатися уважніше. З роками я зрозуміла, всю силу та велич слова Т.Г.Шевченка. Кажуть, що справді хороша поезія буде актуальною повсякчас. Гадаю, висновок очевидний. Строфи написані близько двох століть тому, змушують мурашок на моїй шкірі нагадати про себе.
Читаючи «Кобзар» у людини пробуджується прагнення діяти, змінювати становище у своїй Батьківщині на краще.
За останній рік «Кобзар» став моєю настільною книгою. Згадайте, як часто за останні сто днів слух зворушувала фраза: «Борітеся - поборете, вам Бог помагає…» та інші не менш патріотичні. В теперішній ситуації ми шукаємо таку необхідну зараз допомогу у сусідах-поляках, білорусах та інших.
А може варто запитати у Шевченка? Я впевнена, що він не відвернеться: допоможе, підтримає та порадить. Для мене «Кобзар» став так званою «Біблією національно-свідомого українця».
Хочу вірити, що років так через тринадцять, ще одне дівча на моїй кухні цитуватиме великого Шевченка.