Йди геть!...

Будь ласка, май хоч малесеньку зернинку терпіння. Почекай. Не ламай мене відразу. Дай подумати. Дай час для роздуму і свободи для серця. А ще краще йди геть! Так… Чого мовчиш? Йди, йди. Я ніколи тебе не запрошувала стати однією із частинок своєї душі. Вона й без тебе містить непотрібності. Міліметровим кроком я стала на шлях до пекла і ти відразу ж штовхнув мене… тепер мої обидві ступні залишають сліди на цьому гріховному шляху. Хто ти ?! Яке маєш право ?! Гнів… Будь ласка, не тримай… Йди!.. Геть!

 Сідаю за стіл. Беру чистий аркуш білого, як душа Діви Марії, паперу. Рука намагається вивести чорнилом душевні почуття на матеріальний світ, але щось не виходить…

Замість щирих, як погляд новонародженого; замість справжніх, як масло з ікони, що замироточила; замість гучних, як крик божевільного, почуттів… виходять лише банальні, повсякденні, відомі кожному слова.

Але це поки що…